22.0 Виїзний пленер в Вижниці

День перший

Ну ось те, що вже давно задумувалося, обговорювалося і планувалося, нарешті почалося. Це про виїзний пленер на теренах нашої мальовничої країни.

Що може бути прекрасніше у жовтні, ніж Карпати? Мало що, скажімо чесно.
Завдяки чудовій пропозиції нашого колеги, Ілько Поп'юк, його проведеній організаційній роботі ми нарешті виїхали з Києва у живописний куточок Карпат, містечко Вижниця Чернівецької області.

Ми - це Геннадій Пугачевський, Андрій Богомолов, Ілько Поп'юк і я.

Що можна сказати про першу ніч нашої подорожі? За влучним виразом Андрія її (ночі) не було. Тобто проміжок часу після 00-00 був, а всього, до чого всі звикли (спокій, сон і т.д), було відсутнє. І причина дуже проста - на весь вагон новенького потягу Київ - Чернівці дорослих пасажирів було рівно шість. Це ми втрьох і три вчительки. Решта учні шостого класу школи. Уявили повний вагон галасливої, строкатої та без перерви бігаючій у вбиральню юрби? Ще раз вчитайтеся, повний вагон 12 річної малечі!
І вони наче зірвалися з ціпка. Вчительки спеклися дуже швидко і далі майже не ні на що не реагували. Але сну по суті не було. Зато були хлюпаючі двері до вбиральні (як ви здогадалися, наші місця були якраз поруч). Андрій та Геннадій одночасно ногою захлопували відкриті двері після чергового сцикуна/хи.

Дуже насичено та "весело" ми провели ніч.
- Хочеш чаю?- зранку запитала одна вчителька іншу.
- Я хочу когось з них відгамселити,- зі злістю відповіла вона.
І я її розумію.

Бадьорий провідник радісно нам повідомив о 7-00, що потяг запізнюється на дві- три години. Виявилося, що вночі десь під Бердичевом зійшов з рейок товарний потяг, і тому ми запізнюємося. Пригнічений настрій трохи окрасила кава з бренді. Ну дуже доречно.

Чернівці зустріли похмуро, враження, що після дощу. У повітрі відчутно тягнуло чимось горілим. І ось ми вже у маршрутному бусіку до Вижниці. Все забито щільно. Через дві години на затіклих ногах ми вийшли на автостанції.

Сонечко пробивалося крізь хмарки. За всі наші нічні випробування ми були нагороджені чудовим та смачним обідом у кафе поруч. Привітна дівчина - офіціантка залишила приємне враження. Що не менш приємно, так це ціни. Майже вполовину нижче київських.

Поїхали селитися. На околиці Вижниці у гарнюньому готельчику нас зустрів хазяїн - вуйко Микола. Саме так він представився при знайомстві. Добротний двоповерховий котедж з дерева, доглянута територія, квіти, смереки. Але найбільше вразило повітря та питна вода з крану.
Просто неймовірно п'янке і пахуче. Збризнули по п'ять крапель перцівки за благополучне прибуття і пішли малювати. Чудові краєвиди, зеленкувата вода річки Черемош та прихвачені золотим листячком гори. Ось, що відкрилося нашим очам.

Дуже - дуже вологи. Папір майже не висихає. Якось впоралися і пішли в будинок. Повечеряли, трошки потеревеняли і пішли відпочивати. Втома бере своє.

Роботи трохи пізніше.
До завтра

День другий

День другий розпочався з вечора, коли Геннадій Пугачевський вирішив допрацювати денний етюд, а я писав вчорашній звіт. Завершили обидва за північ з чіткою думкою прокинутися з самого - самого ранку, вдосвіта. Щоб зловити непередаванні почуття та швидкоплинну красу початку нового дня. Саме тоді, коли сонечко освітлює теплими променями навколишні пагорби.

Розплющую очі, на годиннику 6-57, за вікном ще темно.Виповзаю з-під ковдри і спускаюся вниз по сходах. На кухні вже Геннадій щось малює в записничку. Перемовилися вітаннями і почали готуватися до сходу сонця. На другому поверсі є чудові балкончики з видом на гори. Поки ми перемовлялися піднявся Андрій Богомолов і вони з Геннадієм почали розкладати обладунки для малювання.

Ранкова кава по-пленерські (треба буде запатентувати рецепт) у виконанні Андрія була дуже доречна та смачна. Ось так, сьорбаючи гарячі ковтки і одягаючи вітровку, я опинився на дворі у оцінці ситуації.

Перше, що мене зустріло за дверима, це освіжаюче, п'янке повітря.
Це щось неймовірне. Не лінуюся це повторювати раз за разом. Дуже відрізняється від київського. У повітрі волога прохолода. Здається, що крапельками води вкриті всі поверхні. А ось і сонце підсвітило низькі хмарки та обпалило краєчок гори. Самий, самий верхній. Він спалахнув померанчевим вогником на блакитному тлі. З кожною хвилиною цей край збільшувався у розмірі і нарешті перекинувся на сусідній пагорб. Краса неймовірна.

Пташки щебечуть, внизу відчутно гомонить Черемош. Шурхотить та б'ється об каміння. Наче розповідає своє нескінченну історію всім навкруги. Йому є що розповісти. Треба тільки вміти слухати. Насолодившись ранковими краєвидами і свіжим повітрям, повернувся у будинок. А там наші майстри вже в процесі над другим етюдом, робота кипить.

Десь в дорозі вже Ілько Поп'юк на авто, щоб довезти нас на перевал Німчич. Невдовзі чуємо рохкання двигуна та шурхіт колеса по гравію. З раритетного mersedes з'являється знайома фігура з хвостиком у темній куртці. За кермом його брат Євген, який люб'язно погодився доставити нас на місце. Недовгі збори і ось ми вже мчимо повз просинаючого села.
Покриття дороги так собі (щось "велике будівництво" не добралося до цих країв), але краса навкруги компенсувала вибоїни на дорозі. Виявляється, що курортне діло було поставлено в цих краях ще за часів Австрійської імперії. Потім за радянських часів були побудовані санаторії та будинки відпочинку. Але все це прийшло в негідність.

І ми вже бачили за вікном відродження готельних благ сучасності у виконанні місцевих хазяїнів. Не завжди витончено та красиво, але відчувається життя. І зі слів місцевих всі ці готельчики знаходять своїх відпочивальників. А літом тут аншлаг.

Ось ми вже і на перевалі. Сонце вже в зениті, припекає добряче. Наш подальший шлях далі вгору. Там відкривається ще красивіший вид. Після недовгих перемовин охоронець нас пропускає з поважним виглядом і настановою не спускатися з гори (цікаво, чому?). Після певної кількості кроків ми нарешті піднялися, на місці. Галявинка дійсно непогана, але знайти місце в тіні з гарним ракурсом непросто. Нам це вдалося (відчувається досвід).

Поїхали.

Я спустився трохи вниз по боковій стежці і моєму оку відкрилася долина блискучого зеленого кольору в обрамленні сяючих жовто-померанчевих гір з блакитними тінями. Це захоплююче, повірте на слово. Робота була вже в процесі, як раптом з лісу на галявину внизу вийшло стадо кізочок. Неквапливих та доглянутих. Вони ліниво пройшлися, постояли в уляглися відпочивати. Це було чудове доповнення до мотиву для малювання.

Час промайнув дуже швидко. Підійшов Ілько і сказав, що пора вже збиратися. Його тітка вже дзвонила і питали, коли ми будемо до столу. Вона приготувала нам обід.

Недовгі збори і ми вже внизу. Що не кажіть, а йти вниз це не вверх. Звучить банально, але як це класно!

Привіталися, помили руки і до столу. А там вже смачні страви гуцульської кухні - суп з грибами, кулеша з м'ясом, голубці. На додачу запотівша пляшка з домашньою горілкою. Все приготоване з душею, смачно. З розкраснівшими пиками ми ліниво перемовлялися після завершення застілля. Вирішили йти додому.

Живописна дорога у суцільному лісі з пахощами падалішнього листя, журчащої річки та розігрітої хвої смерек промайнула майже непомітно. І ось ми вже біля храму автентичної забудови, але оббитої жахливим залізом. Виглядає, як холодильна камера на м'ясокомбінаті. Але з красивими банями з хрестами.

А сонечко ось - ось сяде. Остання золота година у нашому розпорядженні. Ще по одному етюдику і досить. Євген довіз на славетному авто до нашого будиночку.

Трохи заморені, але задоволені з келихами пива ми підвели підсумки насиченого дня. Обмінялися думками та поринули у спогади. Цікаві та іноді смішні. День добіг кінця, пора спати. Всі вже в ліжках, чую їх розмірене дихання і дописую цей звіт. Вам же ж цікаво? Тримайте.
Завтра новий день, нові враження..

День третій

Цікавий та різноманітний у нас виходить пленер.

Напередодні ввечері Андрій Богомолов подивився прогноз погоди на сьогодні і похмуро повідомив, що завтра (тобто, сьогодні) обіцяють хмарно на небі та дощ. Зразу пригадалися неймовірно яскраві помаранчеві хмари на заході сонця, поки ми їхали додому напередодні ввечері. Досить швидко вони перетворилися на яскраво малинові. На блакитному тлі.

Дуже красиво, просто нереально красиво.
- Це на зміну погоди,- впевнено промовив Ілько Поп'юк. Тоді я не надав ваги його словам.
Але ранок все розставив на свої місця. Небо похмуро- сіре, ось - ось зірветься дощ. Близько 7-00 всі піднялися, привіталися і почали обговорювати план на день. Хоча який тут план?! Малюємо або на березі річки, або у будиночку (можливо під навісом, є така можливість).

Вже знайома вам ранкова кава по-пленерські від Андрія, континентальний сніданок (без сосисок) і ми готові.

Просто заряджені на малювання. Андрій залишився вдома, а ми з Геннадій Пугачевський вирушили на берег Черемоша. Все, що вчора виблискувало всіма відтінками золота з блакиттю, сьогодні перетворилося на тусклу умбру, з відтінком смарагдової зеленої. Досить песимістично виглядає. Але ж ми не просто туристи, ми художники-пленеристи. Тим більше з досвідом. Знайшли собі пристойну локацію під навісом альтанки і почали.

А дощик вже припустив і досить відчутно. Спасав козирок альтанки. Хоча повітря просто насичено вологою. Чудова можливість малювати майже навкруги - хоч ліворуч, хоч праворуч. Всюди гарний краєвид. Фарби наситилися вологою суцільно. Папір вбирає воду з повітря. Потрібно підлаштовуватися на ходу. Все пливе, сумбурно змішується у якусь брудну жижу. Як тут бути? Але досвід бере своє. Через деякий час з хаотичних плям неспівставних кольорів виринає щось схоже на навколишній сюжет. Фарбу іноді треба просто втирати в папір, інакше пливе.. І на превеликий подив в кінці кінців щось та вийшло.

Починаємо другий лист, але вітер підсилився і зігнав нас по черзі додому.
Я майже закінчив другий етюд, зібрав свої лахи. І тут біля моєї альтанки зупиняються пару легковиків і з них виступає під парасольками юрба дівчат. Всі посміхаються, фоткаються, жартують. Приємно дивитися на такі обличчя, коли прямуєш в укриття в будинок.

А вдома Андрій у своїй манері вже завершив декілька етюдів на веранді будинка. Дуже класна локація, все перед очима, а папір помірно сухий. Та й щоки з руками сухі, не промоклі. Геннадій закінчив другий етюд з берега і розпочав по вчорашньому референсу третій етюд. Я з задоволенням сьорбаю гарячий чай з коричневої чашки. Попередньо в неї долито трохи бренді. Смакота і відпочинок.

Зателефонував Ілько, він у Вижниці зустрічає двох своїх студенток. Вони приєднаються до нас трохи пізніше. Обговорили меню на вечір. Сьогодні заплановано м'ясо свинини гриль. Благо все необхідне є в наявності - мангал, дрова, шампури. Час спливає непомітно і ось я чує в вітальні голоси дівчат. Вітання, Ілько передає чималий пакунок з харчами. Вирішили розпочати, не чекаючи темряви. А вам нагадую, що дощ не припиняється, то сильніше, то слабше, але ллє без перестану (навіть зараз, коли я набираю цей текст, чую за вікном стукіт крапель). Ми з Ільком пішли до мангалу, Геннадій у магазин за необхідним.

Що вам сказати? Щиро дякуємо вуйку Миколі, хазяїну садиби. Все необхідне для грилю на місці в наявності. За таких умов приготування,- це саме задоволення. Дрова акуратно складені у сарайчику поруч, дриветня з сокирою на місці. Розпалив багаття, Ілько зайнявся м'ясом, дівчата підключилися до сковування столу. Всі при справах.

Ви не уявляєте, як це приємно одночасно слухати та дивитися на дощ з-під козирка, та гріти руки об живе багаття. Дрова прогоріли, утворилося рубіновий жар вугілля. М'ясо підготовлене на шампурах. Останні язички полум'я приглушені, вугілля переливається діамантовим сяйвом. Шампури розкладені на мангалі. Майже зразу ніздрі відчули солодкий аромат смаженого м'яса. Неймовірне відчуття.

Просто конче потрібно додати п'ять крапель бренді. Так під шум дощу та розлітаючих жаринок багаття ми досить швидко приготували м'ясо -гриль. Аромат та вигляд неймовірні (подивіться на відео? відчули?)

А у столовій дівчата вже накрили на стіл, овочі та зелень помиті та порізані. Дбайливо принесена Геннадієм пляшка бренді відкоркована. А далі... Далі ми насолодилися п'янкими ароматами та смаками під плавну бесіду на фоні нескінченої зливи. Я ще декілька разів виходив до мангалу порадіти спостереженням вогню, химерне явище.

Роботи за сьогодні покажемо завтра, я закінчую цей звіт трохи раніше, втома бере своє.

Краєм вуха чую відгомони бесіди хлопців на першому поверсі. Дощовий день добігає кінця.

До завтра

Завершальні два дні

На четвертий день пан Ілько Поп'юк організував для своїх студенток виїзну екскурсію у Косів. До неї приєднався Андрій Богомолов. Ми з Геннадій Пугачевський вирішили залишитися вдома, у садибі. Погода зранку гарна, вийшло сонечко. Зібралися прогулятися вздовж Черемоша в бік Вижниці.

Рівень води після добового дощу відчутно зріс. До речі, про воду. Ще вчора я милувався лазоревою прозорістю, через яку було видно біля берега охристе дно, засіяне камінцями. А сьогодні пришвидшений потік суцільно каламутної субстанції.

Пройшовши пару сотень метрів, нічого вражаючого око не знайшли і вирішили повернутися знову в садибу. Там затишно, сонячно, неймовірний букет жовтневого лісу від гори. На дальньому плані гора Вітрениця. Монументальна, з яскравими вкрапленнями золотаво-пурпурового кольору. Розклалися і майже мовчки пару годин промайнуло, як пару десятків хвилин.

Пора вже щось і пообідати.

Дякуючи Геннадію, дуже швидко на столі в столовій вже парували ароматні сардельки з пастою. Свіжі помідори та зелень петрушки відтіняли їх смак.
Після обіду і аж до приїзду експедиції до Косіва ми малювали розкішний краєвид ліворуч.

Для цього спустилися на один рівень нижче земляними сходами. Під мінливим сонцем з-за хмарок перламутрового відтінку гори змінювали свою окрасу майже постійно. Це як дивитися у калейдоскоп - круть, і вже зовсім інша картинка перед очима.

Завершивши малювання, приєдналися до решти компанії, і під вечерю з пляшкою бренді теревенили аж поки втома не взяла своє. Розмови тихішали, очі закривалися, пора спати.

До речі, саме того вечора вийшов з ладу опалювальний котел (щось заблимало червоною лампочкою, стала підтікати вода, голосно дзенькаючи по металевому дну підставленої каструлі). Вночі я прокинувся від холоду, натягнув на себе все, що було під руками. Ще трохи поспав. На ранок завершального дня після ранкової кави зі смаколиками всі почали енергійно збирати речі.

Чекали хазяїна - вуйка Миколу - для фінішної фотосесії з відібраними ним нашими роботами.

До речі, напередодні ввечері він завітав до нас і, оглянувши написані етюди, відібрав для себе шість робіт (це була компенсація проживання у його садибі). Відібрав, до речі, одні з найкращих робіт. В нього є смак.
Прибув хазяїн, прощавальна фотографія, вантажимося в його авто. Він люб'язно погодився підвезти нас до Вижниці.

Через бокове віконце ми проводжали поглядом дивовижні краєвиди обабіч, везучи з собою теплі спогади та червоні соковиті яблука з садку Миколи. Він щедро поділився з нами своїм врожаєм.

Ось ми вже у Вижниці на автостанції. Ми спіймали в той день "зелену" хвилю, і логістика до Чернівців була чітка, без зайвих пригод. Через півтори години вигрузилися у Чернівцях і комунальним бусом доїхали до залізничного вокзалу.

Здали у камеру схову зайвий вантаж і з художніми речами на затіклих ногах попрямували до центру міста. Йти треба вгору (для тих, хто не бував у Чернівцях).

А погода розкішна - сонечко, блакитне небо у невагомих хмарах, легкий бадьорий вітерець.

Єдине, що ми зараз захотіли одностайно, це знайти кав'ярню з гарним краєвидом у центрі, взяти горнятко паруючої кави і насолодитися спокоєм і оглядом красивого старого міста (після тижня перебування на природі). Особливо цей запит йшов від нашого архітектора Андрія.

І ми таки найшли таку кав'ярню поруч з міською ратушею. З дивною назвою literaturbank. Це кав'ярня - книжкова крамниця у два яруси.
На вулиці шикарно облаштовані ажурні металеві столики зі столешницею з яскравої плитки. Також поруч м'які диванчики-лави. Вид прямо на витончену башту на початку вулиці Ольги Кобилянської, праворуч ратуша. Солодкі моменти, поєднуючі легкість в ногах, тонесенька пара від краю чашки кави, елегантний обрис башточки і спокій в тілі та думках. Десь зверху пролунав дзвінкий звук сурми. Це гімн України у виконанні сурмача з ратуші, що періодично грає свою партію.

На годиннику 12-00, нам пора вже малювати.

Недовгі збори, і ми вже на вулиці Кобилянської. Багато захоплюючих мотивів. Андрій зупинився біля суду у затінку з видом на вже знайому вам башточку. Ми пішли далі. Далекі спогади та швидкі ноги привели нас з Геннадієм на Вірменську вулицю до величного храму. Просто клас. Гра світла на стінах з класичної цегли, що проглядають крізь темні крони каштанів та кленів. Людей на території майже немає. Поїхали.

Давно вже для себе з'ясував, що час за малюванням спливає дуже-дуже швидко, іноді миттєво. Так і зараз, допрацювали перший етюд, та вже трохи більше за 15-00. Час вже щось пообідати. Зібрали лахи і вперед на пошуки Андрія.

Шукати довго не прийшлося, він йшов прямо на нас, весело виблискуючи окулярами під чорною трикотажною шапочкою, несучи в руках трипод з прикріпленим чистим аркушем паперу для нового етюдику. Що вже зробив мінімум пару штук, не було найменшого сумніву.

Недовго блукаючи, знайшли кав'ярню-піцерію. Тепло, затишно, нелюдно. Парочку шматків ароматної піци з келихом чогось місцевого напівсолодкого - саме те, що треба. А часу вже обмаль залишилося на дуже швидкий етюд. Самі невгамовні, Андрій та Геннадій, знайшли собі чудовий майданчик на розі навпроти місцевої Опери. Витончена будівля у променях бокового сонячного світла, енергійний трафік перехожих, звисаюче пожовкле листя каштанів.

Я пішов прогулятися, малювати вже не хотілося, а хотілося просто помилуватися старою архітектурою збереженого центру.

Прямо поруч з Оперою є маленький променадик з лавами та ялинками. Там я і знайшов собі притулок, підгодовуючи місцевих голубів. До речі, дуже нахабних, без почуття страху. Серед цих ненажерливих створінь око вихопило ніжну фігурку голубиці, аристократичного сіро-кремового окрасу. З тоненькою темною ниткою на шийці. Просто красуня. Так ці пихаті ненажери не давали їй їсти, відганяли. Прийшлося наладити їх і дати нарешті їй можливість спокійно поїсти.

Так і сплинув час, треба вже вирушати на вокзал. Хлопці вже завершували, збирали речі. Юрба маленьких поціновувачів вже давно розтанула у нетрях сусідніх провулків, і ми нарешті пішли вниз по дорозі.

Сонце вже почало свій щоденний стрибок в ультрамаринові хмари на обрії, а ми досить жваво дійшли до камери схову. Речі, квитки, пошук свого вагону. Зайшли в числі перших. В цей раз пощастило, дітей у вагоні не було.
Випили вечірнього залізничного чаю з дещицею бренді (залишок денної пляшечки) і по полицях. Ранок зустрів нас веселим повідомленням провідника, що через півгодини він закриє вбиральню.

А ось і Київ. Нарешті приїхали. На обрії переливалося щось багряно-перламутрове, освіжаюче ранкове повітря. Завершальна фінішна фотка на пероні і ось ми вже спускаємося на ескалаторі метро.

Видно по очах та рухах, що всі вже дуже хочуть додому.

Ось так підійшов до завершення наш семиденний виїзний пленер у Вижниці.

Окрема подяка пану Ілько Поп'юк за організацію цієї дивної подорожі.

До наступних пленерів!

PS

Хотілося б окремо подякувати одній людині, без участі якої нічого б цього взагалі не сталося. Щиро дякуємо пану Ілько Поп'юк за наполегливість, уважність, організаційну підготовку, житлове та транспортне забезпечення. Ну і звісно за знайомство з автентичною буковинською кухнею та дещицю місцевого гумору.

Ще раз respect, Друже🤝